Немиров 41 - танковые сражения лета 1941 года

На початку Другої Світової війни кожному німецькому солдату, який вступав у лави вермахту, від імені фюрера дарувався фотоальбом з побажанням повністю заповнити його за час служби. Фотоапарати у Німеччині були широко розповсюджені, і солдати охоче виконували пропозицію фюрера, знімаючи захоплені Польщу, Францію, Бельгію, Балкани і інші країни Європи. Вторгнення на територію тодішнього СРСР дало безліч нового матеріалу.
Одним з постійних сюжетів для фотографів 14 танкової дивізії, 298 піхотної дивізії, 1-ї танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», 32 піхотної дивізії, які в червні – липні входили в Україну через Устилуг, була дорога Володимир-Волинський – Луцьк, на узбіччі якої стояли чисельні розбиті аба просто покинуті танки і бронеавтомобілі Радянської арміі.
Але більшість фотографій була зроблена східніше села Війниця, у районі Олександрівки (нині Мовчанів), де на південь від дороги перед лісом поле було вкрите підбитими танками Т-26.
Серед сучасних дослідників і колеціонерів фотографій часів Другої світової війни, це місце отримало назву «поле Смерті».
Яка низка подій призвела до такого масового розстрілу великої групи радянських танків ?
Насамперед вважаю за необхідне визначити, що в ситуації червня 1941 року, кількість радянських танків Т-26 або БТ, які виходили в атаку на німецькі «панцевваффе», не мала вирішального значення. Їх могло бути 50, 100, 200, вони могли заходити зпереду, з боку або ззаду з однаковим результатом - бути знищеними.
Причини цього полягають не в наявності або відсутності вміння командирів танкових підрозділів Червоної Арміі керувати наступальними діями танкових батальонів і полків, а у тому, що на полі бою стикнулися танки різних концепцій – радянські 1929 року та німецькі 1938 року. До цього додалося притаманна виробництву СРСР схильність до економ-варіантів для збільшення випуску продукції, або «план по валу» (славетна фраза з фільму «Чародеї»).
З 1931 року у Радянському Союзі почалося виробництво ліцензійного танка фірми «Віккерс-Армстронг» (або Vickers Мk.E), сконструйованого британцями для продажу країним тодішнього «другого світу» - Польщі, Бразиліі, Аргентині, Китаю, Японії. Це був шеститоний танк для супроводження піхоти з протикульною бронею у 13 міліметрів. У 1933 році танк був модернізований, на нього поставили нову гармату, і він вироблявся до 1941 року.
Ця гармата також була ліцензійною, купленою у німецької фірми «Рейнметал» у 1930 році разом з ще п’ятьма системами через підставне товариство «БЮТАСТ». У німців вона мала калібр 37 мм, але на вимогу командування Червоної Арміі, калібр був доведений до 45 мм. Гармата вироблялася і як протитанкова і для озброєння танків.
Це було реалізацією намагань ще з 1922 року якось використати величезну кількість снарядів від французької морської гармати «Гочкіс» калібру 47 мм, які знаходилася на складах. Те, що гармата і снаряди були розроблені ще у 1885 році, та зняті з озброєння у 1906 після російсько-японської війни, як неефективні, до уваги не бралося.
Спочатку у якості бронебійного снаряду до танкової гармати служив старовинний снаряд «Гочкіс», з якого зрізалися 2 мм ведучих поясків. Згодом настало зрозуміння, що потрібна більш сучасна технологія, і з 1938 року на озброєння поступили нові бронебійні снаряди з термообробкою корпусів. Все було б добре, якби не початок Другої Світової війни, коли радянські війська у Польщі захопили підбитий польською артилерією основний німецький танк PzKpft III випуску 1938 року. Його вивезли на полігон Наукового інституту бронетанкової техніки і осінню 1940 року обстріляли з 45 мм протитанкової гармати.
При обстрілі з’ясувалося, що німецька 30 мм цементована броня або дає рикошет, або снаряд розколюється на частини. Розслідуванням було виявлено, що термообробка бронебійних снарядів для збільшення кількості велася по скороченій програмі. Пропозиція спеціалістів інституту про вилучення бракованих снарядів з складів була проігнорована.
Але випробування привели до неочікованої реакції командування артилерією Червоної арміі. У лютому 1941 року за підписами верхівки командування голові Ради оборони СРСР В.М.Молотову була направлена доповідна записка по питанню формування протитанкових артилерійських бригад. Зокрема у ній вказувалося: «як Вам має бути відомо, випробування обстрілом нового німецького танка, проведені осінню 1940 року показали, що для боротьби з ним 45-мм протитанкова гармата зразка 1937 року непридатна, так як здатна пробити його броню на дистанції не далі 150-300 м... Пропонуємо виключити з складу Артилерійської протитанкової бригади 45-мм гармати...»
Таким чином, вже вироблених 14 937 протитанкових гармат калібру 45 мм, 11 218 танків Т-26 та 7584 танків БТ озброених танковим варіантом цієї гармати, на рівні Уряду СРСР одномоментно були визначені як неспроможні для боротьби з новими німецькими танками (Pz.Kpft III і Pz.Kpft IV). Але питання про зняття з озброєння усієї цієї техніки навіть не підіймалося.
У свою чергу, до червня 1941 року німецькі танки Pz.Kpft III і Pz.Kpft IV встигли отримали або накладну лобову броню 30+30 мм, або 50 мм монолітну на останніх модифікаціях. Їх гармати впевнено пробивали 13-20 мм броню радянських танків Т-26 і БТ на усіх дистанціях бою до кілометру (далі попасти у танк було проблематично).
Майбутня катастрофа вже була окреслена, а керівництву Радінського Союзу залишалося сподіватися на плани упередження Німеччини у початку війни та на «якось там воно буде...».
У подальшому спробуємо реконструювати події 23-25 червня 1941 року, використовуючи матеріали сучасних військово-історичних досліджень, а також бойові донесення командування 14 танкової дивізії вермахту і свідчення мешканців населених пунктів у районі Війниця – Торчин, зібрані у 2010-2012 роках краєзнавцем з Володимира-Волинського Я.Царуком.
Отже, 24 червня 1941 року у районі Війниця – Мовчанів (тодішня Олександрівка) – Холопичи відбувся зустрічний бій 14 танкової дивізії вермахту, яка рухалася на Луцьк, та 19 танкової дивізії Радянської арміі, яка мала атакувати німецькі війська у напрямку Володимира-Волинського.
14 танкова дивізія вермахту станом на 22 червня 1941 року мала на озброєнні 116 танків, з них 71 Pz.Kpft III і Pz.Kpft IV, 25 бронеавтомобілів, 40 польових гармат і 74 протитанкових. У дивізію входив піхотний полк на вантажівках чисельністю 3250 чоловік. Дивізія перебувала у складі 3 Танкової Групи.
19 танкова дивізія Червоної Арміі станом на 22.06.1941 р. мала на озброєнні 183 легких танків БТ і Т-26, 58 гарматних бронеавтомобілів, 32 польові гармати і 6 протитанкових. Механізований піхотний полк дивізії складався з 3182 вояків. Дивізія входила у склад 22 механізованого корпусу 5 армії.
Під вечір 23 червня 14 танкова дивізія вермахту, рухаючись з Володимира-Волинського війшла у с.Війниця і зупинилася там на ночівлю.

Радянська 19 танкова дивізія 22 червня отримала наказ рухатися на Ковель і виїхала з району Гощі Рівненської області. По дорозі, у Рівному, до дивізії приєднався 152 окремий батальон телемеханічних танків з 15 вогнеметних танків-роботів та 15 танків управління на базі Т-26. Апаратура радіоуправління була відключена і танки використовувалися як звичайні. З дороги на Луцьк, у Піддубцях танки повернули на Ківерці і зупинилася на ночівлю у районі Клепачів – Сокиричи. 23 червня дивізія пересікла Стир у Рожище і рухалася у напрямку Ковеля. У 03.30 24 червня був отриманий наказ рухатися на Війницю. Бронетехніка, тягачі і автомобілі розтягнулися по дорозі, відчували суттеві проблеми з пальним і рухалися окремими групами після заправок з бензоцистерн. Якими маршрутами з дороги Луцьк-Ковель пересувалася до Війниці 19 танкова дивізія, невідомо, тільки перша група бронетехніки з танків 37 полку дивізії і окремого 152 батальону у кількості 45 одиниць та 10 бронеавтомобілів аж біля 13.00 зосередилася біля хутору Пасіка, на захід від сучасного с.Маньків і в 13.30 почала атаку через Холопичівський ліс у напрямку с.Олександрівка (сучасний Мовчанів), до шосе.
Коли офіцери розвідувального батальону 14 танкової дивізії вермахту побачили, що з лісу виїзжає велика кількість радянських танків, вони виконали німецьку тактичну настанову: «танки з танками не бьються» і відступили до Війниці. На їх заміну видвинулися протитанкові гармати, та була викликана бомбардувальна авіація – Хейнкелі-111 з єскадри KG55 які прилітали з аеродромів у районі Замосьця. Місцеві мешканці згадували:
«Тільки-но відійшовши від Війниці на якихось п’ять сотень метрів від села, німці побачили, як з Холопичівського лісу один за другим виповзають танки Червоної Армії. Їх було дуже багато. Вони (німці) зупинились, кілька разів стрельнули і, мабуть, щоб зберегти вояків і танки, відступили назад в село, звільняючи простір для німецької артилерії і літаків, що неначе круки кинулись бомбити позиції танків Червоної Армії і розстрілювати з кулеметів все, що рухалось на землі. Безперервно стріляли німецька гармати по танках Червоної Армії, що знаходились перед Холопичівським лісом і в ньому, а німецькі літаки не давали змоги підняти голову від землі піхотинцю скошуючи, вогнем кулеметів і засипаючи бомбами. Горіли танки, машини дим закривав сонце і виїдав очі. Кругом смерть, жива смерть кружляла, ревіла, стріляла. Хаос, паніка, спасався хто як міг, в основному втечею. Ця бойня тривала до після обіду 24 червня 1941 р. І коли вже, здавалося, було вибите все, що могло рухатися в таборі Червоної Армії вперед пішли німецькі танки, а за ними піхота. Опору майже не було. Всі, хто міг рухатись повтікали, залишились мертві, важко поранені, або паралізовані зі страху.»
Біля 16.00 до поля бою підійшли наступні танкові колони 19 дивізії, на цей раз вони рухалися навпростець через Холопичівський ліс по шосе Луцьк - Володимир-Волинський.
Біля 17.00 бойовий порядок танків Pz.Kpft III і Pz.Kpft IV також досяг Холопичівського лісу і почалося лобове зіткнення.
Місцеві мешканці казали, що «дорога в Холопичівському лісі була забита спаленими, розбитими і залишеними неушкодженими танками Червоної Армії. Їх спихали з дороги, відтягуючи. А ще були ями від вирв німецьких бомб. Потрібно вирівняти, розчистити... залишено біля лісу і в самому Холопичівському лісі і ген аж до с. Манькова до 50-70 танків, танкеток Червоної Армії пошкодженими, спаленими, а в основному так залишених без пального чи зі страху». Німці втратили : «один великий німецький танк на в’їзді в ліс, і один малий не доїжджаючи до лісу, перед лісом».
Командир 19 танкової дивізії Фрідріх Кюн доповідав своєму командуванню у 19.30 24.06.1941 р. : «під час нового висування з Олександрівки у 17.00 танковому полку вдалося знищити 87 одиниць бронетехніки і 4 батареї. Власні втрати: 6 одиниць бронетехніки. У даний час танковий полк поповнює боєприпаси і заправляється».
У бою біля Олександрівки загинули : командир 22 мехкорпусу генерал-майор С.М.Кондрусев, командир 38 танкового полку підполковник І.Ф.Самсонов, командир мотострілецького полку дивізії В.В.Соколін, пропав без вісті начальник артилерії 19 танкової дивізії І.Г.Василенко.
На другий день кількість підрахованих знищених радянських танків зросла до 158, хоча і втрати панцерваффе почали зростати. 25.06.1941 року 14 танкова дивізія стикнулася з Першою артилерійською протитанковою бригадою.

Знову дамо слово місцевим мешканцям.
«Розчистивши дорогу від підбитих і залишених танків Червоної Армії від села Мовчанів до села Маньків, німці тут заночували, а вранці 25 червня 1941 року вирушили на Затурці. Спереду повзли два танки і тільки вони показалися з долини біля польського кладовища, як пролунав постріл з важкого танка Червоної Армії, що був у Затурцях. Німецький танк завмер. Другий танк спішно дав задній хід. І тут же миттєво почався обстріл німецькими гарматами танка Червоної Армії і села, де спалахнули пожежі. Через якихось півгодини рушили німецькі танки. Вони проминули палаючі Затурці і продовжили хід далі – на Луцьк, але в селі Юнівка їх вже чекали гармати першої протитанкової бригади . Гармати були розташовані підковою і німецькі танки увійшли в неї. Справа, на підвищенні, у садках с. Юнівка стояли три гармати, посередині, при дорозі – 2, зліва, на хуторі Пожарки – 3. Тільки німецькі танки підійшли на гарматний постріл, як по них відкрили вогонь з трьох сторін гармати Червоної Арміі. Німці відповіли. Почався бій, який тривав зо дві години.
Першими були знищені гармати, які були розташовані по садках селян Юнівки, загинула вся обслуга, але перед ними було підбито два німецьких танки – в одного розбито гусеницю, а другий – пробитий снарядом. Навпроти, по дорозі, стояв підбитий німецький танк, а біля хутора Пожарки стояв ще один підбитий німецький танк, а три згоріли разом з екіпажами. Під час цього бою інша група німецьких танків обійшла побоїще зліва, через село Сирники і направилася на Торчин і далі на Луцьк. Потрібно сказати, що після перших пострілів гармат Червоної Армії, по них почали стріляти німецькі гармати із Затурців. Після того, як бій затих, німці зразу наказали селянам поховати убитих воїнів Червоної Армії.»
На цей раз з німецькими танками стикнулася німецька артилерія. Потужних протитанкових гармат, як з’ясувалося, Червона армія не мала, і протитанкова бригада під командуванням майбутнього маршала К.С.Москаленко була озброєна зенітками, які стріляли снарядами з високою швидкістю. Слід зазначити, що ліцензія на виробництво зенітної гармати 76 мм Радянським Союзом була також закуплена у 1930 році через підставну контору фірми «Рейнметал» - товариство «БЮТАСТ». Німецька гармата Flak L/59 з 1931 року випускалася на радянському заводі № 8 під назвою 3-К. У 1939 році почалося виробництво її модернізованого варіанту калібром 85 мм.
На озброєнні протитанкової бригади було було 48 зенітних гармат 76 мм, 72 зенітні гармати 85 мм та 16зенітних малокаліберних, усі на механічній тязі. Але з них для охорони мостів у Луцьку було залишено 48 85 мм гармат, снарядів до яких було зовсім обмаль.
О 20.30 ввечері 25.06 командир 14 танкової дивізії доповідав:
«а) Супротивник бьється вперто з використанням танків і противотанкової артилерії;
б) Дивізія підтягнулася до 5 км північно-східніше Торчина з обох сторін танкової дороги (шосе Вл.Волинський-Луцьк);
в) у 1 батальону 36 танкового полку багато втрат. 14 танків Pz.Kpft III ( з них 6 безповоротньо) і 4 танки Pz.Kpft IV ( з них 3 безповоротньо). Батальон боєготовий з зменшеною силою.»
А далі дії панцерваффе перейшли у режим добивання хаотично відступаючого супротивника. Оскільки дорога на Луцьк була перекрита німецькими танками, які обійшли район дій протитанкової бригади через Сирники і зайняли Торчин, залишки 19 танкової дивізії і протитанкової бригади стали відходити у напрямку на Рожище, точніше до залізничного мосту. Ось як описує події командир бригади Москаленко: «На міст несподівано кинулися тилові підрозділи і артилерія на конній тязі з складу стрілецьких полків і 19 танкової дивізії. Піддавшись паніці, кілька сотень людей, заважаючи один одному, намагалися прорватися на той берег. Їх коні ламали ноги між шпалами, їх вози і гармати збивалися у купу. А тут ще німці відкрили вогонь по мосту.
Почалася неймовірна метушня. Люди розпрягали коней, кидалися на зворотній берег, або прямо у воду. Після кількох розривів ворожих снарядів на мосту не залишилося нікого, крім перевернутих возів і автомобілів. Для його розчистки знадобилися б довгі години. І я послав на міст два танки КВ-2 (які підійшли з Ковеля). Потужні бойові машини своєю вагою розчистили міст і ми відновили переправу.»
У кінцевому рахунку, станом на 06.00 26 червня, коли 19 танкова дивізія перейшла на правий берег Стиря у районі Рожище, у ній нараховувалося лише 4 танки, 14 гармат і два батальони мотопіхоти.
Отже, повний розгром і величезні втрати радянської 19 танкової дивізії у людях, бронетехніці та артилеріі, привели до затримання руху 14 танкової дивізії вермахту у руху до Луцька всього на одну добу.

О.Лудковський.